 Ілля Ізвощіков серед однополчан
За плечима у мужнього учасника Великої Вітчизняної війни, знаного фінансиста і активного громадського діяча Іллі Леонідовича Ізвощікова проліг славний шлях, позначений звитягою людського духу та сумлінною працею. Позаду залишилися тисячі кілометрів фронтових доріг, политих кров’ю радянських воїнів, які ціною власного життя та здоров’я наближали радісну мить перемоги над фашистськими загарбниками. А після війни — відбудова країни, яка лежала в руїнах, плекання дітей, турбота про ближніх. Півстоліття Ілля Леонідович присвятив улюбленій фінансовій справі, працюючи зокрема й у підрозділах, що здійснювали адміністрування податків.
Небо підкорити не судилося
Ілля народився у м. Ромни, що на Сумщині. Ще з дитинства хлопцю довелося багато подорожувати просторами України. Адже батько — Леонід Леонтійович — працював у сфері споживчої кооперації. І йому, як комуністу, партія довіряла налагоджувати побут українців у різних куточках країни. У Черкасах під його керівництвом навіть побудували фабрику, що випускала перламутрові ґудзики з черепашок.
— До школи я пішов у Києві, а закінчував навчання у Таращі, — згадує Ілля Леонідович. — Незадовго до випускного нас, хлопців, направили на медичну комісію до Білої Церкви, де саме проводили відбір до служби в авіації. Як і більшість моїх однолітків, я теж марив небом. Але підкорити мені його не судилося. І статурою не був міцний, і вестибулярний апарат підкачав. Тому для себе вирішив, що вступатиму до суднобудівельного технікуму, який знаходився в Миколаєві.
Задуми перекреслила війна
Випускний вечір у нас пройшов 19 червня. Ми так раділи, що скінчили школи, малювали у своїй уяві райдужні плани на майбутнє. Але усі наші задуми перекреслила війна. Пригадую, що напередодні додому приїхав мій старший брат Леонід. Він ще з 1939 року служив на Північному флоті. До Києва прибув у відрядження: супроводжував до санаторію доньку одного з флотських командирів. Не встиг Леонід відвести душу з рідними, як наче грім серед ясного неба пролунав виступ Молотова, що фашистські загарбники вторглися на нашу землю. І брат вирішив, що відвезе дитину назад до її батьків. Мені навіть важко уявити, як це йому вдалося. Адже поїзди були переповнені: одні тікали від німців, інші діставалися до місця служби. Гадаю, у нагоді стали кмітливість, спритність, уміння оперативно обирати правильне рішення, якими вирізнялися моряки.
Днів через 10 після початку війни випускників почали формувати у військкоматі в групи, організовувати колони. Нас зібралося 300 юнаків, підводами вирушили на Донбас. По дорозі закидала бомбами ворожа авіація. Особливо страшно було під Каневом, де знаходився міст через Дніпро. Навіть сьогодні у вухах чується рев пікіруючих бомбардувальників, вибухів бомб, від яких здригалася земля і завмирало серце. Ми з товаришами сховалися у спеціальну нішу, а до нас ще втиснувся здоровенний чолов’яга, який мало мене не розчавив...
Після таких випробувань до Донецька нас прибуло чоловік 100. В обласному військкоматі усіх розподілили на різні роботи й наказали чекати на особливі розпорядження. З однолітками ми збирали врожай у колгоспі.
В училищі опановував „Катюші”
Згодом нас, випускників, які тоді були на вагу золота, оскільки мали повну середню освіту, ешелоном відправили далі на схід. Ось уже позаду залишилися Волга-матінка, річка Урал. Розвантажувалися в Омську, де згодом ми стали курсантами місцевого зенітно-артилерійського училища. Для нас розпочалося нове життя: муштра, тренування, вивчення тактико-технічних характеристик зброї. Але й мали трохи часу, щоб сходити на танці, що влаштовувалися на вокзалі. Зима, страшна холоднеча. У валянках, шапках, зав’язаних під підборіддям, щоб вуха не повідмерзали, із задубілими обличчями, покритими інеєм, поспішали на ці маленькі розваги, які розбавляли армійські будні ароматом цивільного життя.
Одного дня зенітні гармати вивезли з нашого військового містечка, а замість них з’явилися міномети. Навіть училище перейменували в мінометне. Згодом до нас прибула секретна зброя — чотири машини славнозвісних “Катюш”. І ми почали вивчати уже їхні тактико-технічні характеристики (при цьому заборонялося щось записувати, розповідати стороннім про навчання). Хоча нас і попереджали про вогневу потужність цих гвардійських мінометів, але перші тренувальні залпи справили на нас незабутнє враження.
Скінчивши на відмінно мінометне училище, юний лейтенант Ілля Ізвощіков рвався на фронт звільняти від ненависного ворога Вітчизну. Але керівництво вирішило залишити одного з кращих своїх випускників на місці — готувати курсантів. Звичайно, було прикро, що твої однолітки проливають кров на передовій, а ти залишаєшся у глибокому тилу.
Перший бойовий залп
І все ж на фронт Ілля потрапив. Разом з випуском училища 1943 року ешелоном дістався до Москви, де у передмісті столиці СРСР формувалися гвардійські мінометні частини.
— У Москві уже було більш-менш спокійно, — продовжує Ілля Леонідович. — Фронт відкотився далеко. На честь перемоги радянських військ під Курськом тоді вперше столиця салютувала мужнім захисникам Батьківщини. Поки формували наш підрозділ, я навіть встиг придбати собі у одного танкіста красиву шинель з англійського сукна.
Перший бойовий залп ми зробили з наземних установок під Запоріжжям. Результати просто вражаючі, адже снаряди усе змітали на своєму шляху. Зі звільненого міста нас перекинули до Криму. Пересуватися доводилося вночі, без світла, щоб ворог нас не помітив. А така темінь стояла, що узагалі нічого не видно. Три наші батареї мали вийти на вогневі позиції, але заблукали серед поля. Командири першої та другої батарей розводили руками — нікому не хотілося брати на себе відповідальність. Я вирішив ризикнути. Просуваючись із солдатами навпомацки, вийшли до перехрестя, де стояли наші регулювальниці. За ініціативу мене, 19-річного юнака, призначили на посаду начальника штабу дивізіону. Дякуючи боям у Криму, наша 30 гвардійська мінометна бригада отримала назву Перекопської. І сьогодні її ім’я увічнене на одному з обелісків на Сапун-горі.
До Берліна — на „екскурсію”
Після нового переформування військових підрозділів мене призначили помічником начальника штабу бригади з розвідки. Я на це навіть не очікував. Ми стояли у тилу й очікували відправки на фронт. Щоб якось підбадьорити свої солдатів, вирішив провести заняття зі стройової підготовки. Маршируємо з хлопцями, аж раптом з’являється начальник штабу підполковник Турищев — „гроза” бригади... Хоча й кажуть, що в армії ініціатива карається, але мені пощастило, оскільки у нас були мудрі командири.
Війна наближалася до завершення, радянські війська стрімко наступали. Часом можна було нарватися на угруповання ворога, які не встигали вчасно відступити. Тому розвідка завжди йшла попереду основних підрозділів. Гвардії старший лейтенант Ізвощіков пильнував удвічі уважніше: секретні „Катюші” не могли потрапити до рук фашистів.
Як і в мирному житті, на фронті теж траплялися бездушні люди. Одного разу на переправі через Одер машину, у якій їхав Ілля з розвідниками, зупинив лейтенант передових частин. Після бою у його підрозділі уже декілька днів мучилися п’ятеро поранених, яких не було можливості відправити до госпіталю. Ізвощіков погодився їх завести по дорозі, хоча й завдання свого командира теж треба було виконати. Довгенько довелося шукати госпіталь, але ж і поранених не міг залишити. Коли нарешті знайшли, там молодий лейтенант просто відмовився їх приймати, мовляв, не з нашої військової частини. Добре, що вчасно трапився старший офіцер, який наказав влаштувати поранених до госпіталю.
Хоч Іллі Леонідовичу і не випало штурмувати Берлін, та на „екскурсію” до столиці Третього рейху з товаришами все ж з’їздив. У серці поєдналися радість перемоги над фашизмом й сум за втраченим. Батько теж пройшов війну, брата Леоніда було тяжко поранено в ноги, а мама, яка працювала поштаркою, під час евакуації загинула від ворожої бомби...
Півстоліття у фінансовій справі
Після демобілізації Ілля Ізвощіков поїхав у гості до свого друга, який жив у Чорнобилі. Так склалося, що там пішов трудитися до фінансового відділу. І майже на півстоліття пов’язав своє життя з фінансовою справою. Ніколи не забував працювати над собою, завжди піднімав планку все вище і вище, щоб повноцінно реалізувати свої здібності, закладені природою. Вдало поєднуючи роботу і навчання, Ілля Леонідович свого часу скінчив Одеський фінансовий технікум, Київський інститут народного господарства. А на курсах бухгалтерів доля звела його з майбутньою дружиною — Тетяною Миколаївною.
У 1957 році здібного фінансиста запросили працювати до Управління податків і зборів Міністерства фінансів УРСР. Особливий етап у житті Іллі Ізвощікова — плодотворна діяльність в управлінні з контролю виконання діловодства, яке він свого часу очолював. Ця робота лише на перший погляд здається простою, а насправді вимагає невичерпного запасу людяності, тактовності, толерантності, адже спілкування із заявниками чи скаржниками має відбуватися на відстані серця. За звичайними списаними папірцями — крик душі людської: прохання допомогти у скрутну хвилину, відновити справедливість, покарати винних. А потім ще потрібно було прослідкувати за своєчасним реагуванням виконавців на заяви та скарги громадян.
Податкова династія
За місяць до свого 60-річчя Ілля Леонідович пішов до тодішнього міністра фінансів УРСР Василя Козерука. „Дозвольте відкланятися!” — мовив ветеран. „Як це розуміти?” — здивувався Василь Петрович. „Йду на пенсію”. Хоча Ізвощіков і залишив посаду начальника управління, та не улюблену фінансову справу —трудився в Управлінні державних доходів, а згодом перейшов на податкову службу, обіймав посади ревізора, старшого та провідного економіста, старшого державного податкового інспектора. Не забував славний ветеран і про громадську роботу — 15 років був секретарем Київської ради ветеранів гвардійських мінометних частин, організовував зустрічі фронтовиків з молоддю, сам щедро ділився накопиченим досвідом та спогадами. Справжньою віддушиною у буденному вирі життя стало непереборне бажання увічнити у моделі свою бойову „подругу” — „Катюшу”. Спеціально для цього їздив до Севастополя, де в меморіальному комплексі на Сапун-горі фотографував гвардійський міномет, потім робив креслення, за яким у вільний час на кухні збирав макет могутньої зброї Другої світової війни. Раніше модель посідала чільне місце в експозиції Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни. На жаль, сьогодні вона вкривається пилом десь у музейних запасниках.
Життя продовжується. Батьковою податковою стежиною вирушив син — Сергій Ілліч. А онук Олексій пішов навчатися до Національного університету державної податкової служби України. Незмінним залишається життєве кредо Іллі Ізвощікова: головне для людини — це робота, яка приносить користь Батьківщині.
|
