Холодне світло у вікні чужому,
Яке вартують чорні ліхтарі, —
Це уві сні мені було знайоме,
Вологе, наче дихання землі.
Не втримались у пам'яті обличчя.
А, може, це лиш маска замість них?
Пусте свічадо дивиться у вічі
І шум життя в свідомості затих.
Страшна потвора завжди за спиною.
Уява підганяє кволий страх.
Це наче все зі мною й не зі мною.
Я бачу лезо. Та в чиїх руках?..
За мить все зникне, щоб з'явитись знову.
На часточки розсипаний колаж
Збереться у нову світобудову.
Це не життя — це дійсності муляж.
Але минуле не дає спокою —
Стискають моє серце пазурі.
Окроплений свяченою водою,
Як привид, тану у нічній імлі...
Куди мене несуть підземні ріки?
Здавалось, мить — і буде райський сад.
Мовчу, але душа волає криком.
Є крок у вічні, та нема — назад.
У мареві проблискує майбутнє,
Неначе заклинає: „Стережись!”
Цей вічний сон розколе справжню сутність...
А вранці скаже хтось тобі: „Прокиньсь!”
|
